Вверх
  • 23.05.2017, 10:07


07.07.2016, 10:01

/_pu/0/54211306.jpeg
Досвідчений нападник встиг пограти в багатьох іменитих командах в Україні, серед яких «Металург» Донецьк, «Ворскла», «Чорноморець». Але, напевно, найкращий свій бомбардирський сезон він провів у складі кременчуцького «Кремня», з яким став другим бомбардиром чемпіонату, забивши 17 м’ячів у 25 матчах. Ігор Тимченко розповів pfl.ua про те як починав свій футбольний шлях, чому не вдалося заграти у «Локомотиві» та який гол є найбільш пам’ятним для нашого героя.

- Ігоре, ви мріяли з дитинства грати у футбол? Якими були Ваші перші кроки?

- Футболом я почав займатися досить пізно, в 12 років у рідній Полтаві! Мій дядько відвів мене до тренера Олексія Яковича Вишневецького. У нього я і робив свої перші кроки в дитячому футболі. Звичайно, як і багато дітей того часу, не розбещених комп'ютерами і всім іншим, я просто обожнював футбол. Грали в нього з ранку і до самого вечора. Іноді навіть на шкоду навчанню в школі. І звичайно мріяв стати футболістом. Ця мрія мене ніколи не залишала. Я слідкував за гравцями «Ворскли» складу 97/98 років. Вони тоді вийшовши з Першої ліги, в перший же рік посіли 3-є місце у Вищій лізі. І я хотів бути схожим на них!

- Чи колись чули у свою адресу несправедливу критику?

- Я з дитинства ніколи не вважався якимось там дуже талановитим і все таке. Всього доводилося добиватися своєю працею і характером. Тому критику я чув постійно. Це було і в дитинстві, і вже коли я став професіональним футболістом. Іноді вона була справедлива, а іноді - ні! Але жоден тренер ніколи не міг мені дорікнути у небажанні грати в футбол, чи в тому, що я не викладався на полі. І взагалі, я думаю, що критика тренерів, або тих же уболівальників, це невід’ємна частина футболу. Немає жодного футболіста в світі, якого би їй не піддавали.


- Як з’явився варіант з переходом у московський «Локомотив»? Чи були реальні шанси заграти у основному складі?

- Я і ще кілька хлопців нашої групи перейшли тренуватися від Олексія Вишневецького до інших тренерів - колишніх гравців "Ворскли" Володимира Сисенка і Сергія Доронченка. Ці люди багато чому мене навчили у футбольному плані. Саме вони і допомогли мені потрапити до московського "Локомотиву". Я поїхав в Сочі на збори з дублем. У той час команду тренував Рінат Саярович Білялєтдінов. Мені вдалося добре себе проявити і я підписав контракт на рік. Чи були реальні шанси заграти в основному складі «Локомотива»? Напевно, що шанси є завжди, але в тому "Локомотиві" це було нереально складно. Того року основну команду тренував Юрій Павлович Сьомін, і тоді ж "Локомотив" завоював своє останнє на даний момент чемпіонство. Можете уявити якою там була конкуренція?

- Овчинников, Лоськов, Ізмайлов, Євсєєв...

- А також Гуренко, Піменов, Ліма, Бузнікін, Маминов і багато інших. Звичайно, нас брали на тренування з основним складом. Можете уявити хвилювання 18-ти річного хлопця поруч з такими футболістами? Одного разу, ми поїхали на спільний збір, дубль і перша команда. На ньому мені вдалося непогано себе проявити, я забив гол в одній з товариських ігор. І взагалі на тренуваннях непогано виглядав. Цього було замало, щоб закріпитися в основному складі. Після цього збору Сьомін мені сказав: "Я не здивуюся, якщо ти станеш футболістом дуже високого рівня і в той же час я не здивуюся, якщо ти не заграєш взагалі!" У той час для мене це був напевно більше комплімент від такого великого тренера. Система дубля «Локомотива», влаштована таким чином, що гравцям певного віку дається тільки рік, щобпроявити себе. У підсумку вони або потрапляють у першу команду, або залишають її взагалі. На їхнє місце приходять вже інші хлопці наступного року народження. У мене закінчився контракт і я поїхав з Москви.

- Потім буда алчевська «Сталь». Як сприйняли виліт команди з Прем’єр ліги?

- Алчевська «Сталь» - це клуб в якому я дебютував у Прем’єр-лізі. Спочатку я приїхав туди в дубль. Мене побачив Анатолій Волобуєв, напевно я йому чимось сподобався і зі мною підписали контракт. Я приїхав туди на перегляд з гіпсом на півруки, від зап'ястя і до ліктя, і з ним же тренувався. Як розповідали мені потім хлопці, побачивши мене і цей гіпс, і той факт, що я з ним тренуюся, він сказав, що цього хлопця я беру. Звичайно, це була не головна причина того, що мене підписали, але все ж почути це мені було цікаво. В дублі мені вдавалося часто забивати і на мене звернув увагу, і запросив на тренування, тодішній тренер першої команди голландець Тон Каанен.

І вже за тиждень тренувань з основним складом я дебютував у Прем’єр-лізі. Це була домашня гра з «Карпатами». Я вийшов на заміну приблизно на 70-й хвилині, але на жаль, ту гру ми програли. Ось з того часу я вже був у першій команді, постійно працював там і періодично виходив на заміни. Це був хороший рік моєї футбольної кар'єри, дуже цікаві тренування голландця, і дуже дружня команда. На жаль, у результаті ми вилетіли. У цьому було багато причин, і не всі вони були футбольні. Але майже всіх гравців тієї команди розібрали клуби Прем’єр- ліги! А мене запросили у донецький «Металург».

- Як оцінюєте свій період кар’єри у донецькому «Металургу»?

- Відразу хочу сказати, що ті два роки, що я провів у донецькому «Металургу» були найкращими в моїй кар'єрі! Прекрасне місто Донецьк, прекрасні, доброзичливі люди і чудова команда європейського рівня. Все було на вищому рівні: база, поля, інфраструктура, тренери, гравці. Просто мрія для молодого гравця. Причому адаптація пройшла дуже швидко. Разом зі мною у Донецьк переїхало ще вісім гравців «Сталі», з якими я грав в Алчевську.

Я багатьох знав і в цьому плані мені було легко. Хоч перші півроку я знову провів у дублі. Це було літо і команду тільки покинув Ко Адріансе. Головним став його помічник, теж голландець Йос Дарден. Ну а дубль прийняв нинішній тренер «Кременя» Сергій Володимирович Ященко. Ось до нього я і потрапив. Тоді у нас підібралася дуже хороша молода команда, багато з неї потім заграли у Прем’єр-лізі. Наш дубль дуже потужно провів перші півроку. Ми йшли в трійці! Мені вдавалося багато забивати. А ось у основного складу справи йшли не дуже добре. І зимової перерви Дардена було звільнено, і його місце зайняв Сергій Ященко.

- З цим наставником у "Металурга" був вдалий період?

- Саме Сергій Володимирович підтягнув, на його думку, найбільш талановитих хлопців у першу команду з дубля. В їх числі опинився і я. У той час у "Металурзі" зібралися дуже хороші футболісти: Косирін, Чечер, Білозор, Дишленкович та багато інших. Але і я вже не був тим 18-ти річним хлопцем, як це було в Москві. Тому на зимових зборах намагався себе проявити з найкращого боку. І в мене багато що виходило.

Я вже повністю відновився від травми і награвався як основний гравець у пару до Косиріна. Потім почалася весняна частина чемпіонату. Першу гру ми грали на виїзді у Запоріжжі і поступилися 0:1. Ту гру ми грали з одним нападником Косиріним, а я вийшов на заміну на останніх 15 хвилин і нічим особливо не запам'ятався. Вже тоді у Ященка і у тодішнього спортивного директора «Металурга» Вардана Ісраеляна назрівав якийсь конфлікт, подробиць я не знаю. Але знаю, що наступна домашня гра з «Карпатами» була дуже важливою. Потрібна була лише перемога.

Уранці, в день гри, я дізнався, що вийду в основному складі. Це був мій дебют за «Металург» в основному складі. Гра була дуже важкою, ми місили багнюку стадіону «Шахтар». У першому таймі не змогли реалізувати пенальті і все йшло до нічиї. Але на 75-ій хвилині Сергій Ященко поміняв Косиріна на Ситника, залишивши мене на полі, і за вісім хвилин до фінального свистка мені вдалося забити гол головою з прекрасної подачі того ж Ситника! Це був дебютний мій гол у Прем’єр лізі і переможний для «Металурга» у тому матчі. І напевно найбільш пам'ятний для мене. Таким чином мені вдалося "помститися" "Карпатам" за мій зіпсований дебют в Алчевську.

- Ви з того часу зуміли забронювати місце в старті?

- Так і було. Доки команду тренував Ященко, я незмінно грав у стартовому складі. Шкода, що це тривало недовго, конфлікт Ісраеляна і Ященко посилився, і в середині весни Сергій Володимирович пішов у відставку. Команду прийняв Никола Костов. Я одразу зрозумів, що гратиму менше. Новий тренер грав зі схемою з одним чистим нападником Косиріним, а я виходив на заміни. Влітку Косирін пішов у «Чорноморець», але в команду прийшли не менше майстровиті гравці: Фернандеш, Макридіс, Димитров. Грати з ними було одне задоволення! Але все змінила травма, яку я отримав на одному з тренувань. Буквально на рівному місці я надірвав сухожилля, і ось так в одну хвилину найкращий період моєї кар'єри змінився на найважчий, коли я залишився без футболу на вісім місяців. Після того було довге відновлення, довелося залишити Донецьк.

- У вас був тривалий досвід виступу за донецький «Металург», який мав досить сильний склад: Лазич, Макрідіс, Фернандеш, Мхітарян. На ваш погляд, чи могла та команда досягти більшого?

- Стосовно складу того «Металургу», то він дійсно був чудовим. Звісно та команда мала б досягти набагато більшого. Чого вартий тільки фінал Кубку України, в якому ми поступилися «Таврії». Але, на жаль, та команда так нічого і не виграла.

- З ким із гравців досі спілкуєтесь?

- Не скажу що з кимось тримаю тісні стосунки, але коли когось зустрічаю, то нам завжди є про що поговорити.

- Вам пощастило пограти в улюбленій команді дитинства. Чому не вийшло повною мірою розкритися у «Ворсклі»?

- Так, я народився в Полтаві. Це моє рідне і улюблене місто! У дитинстві я ходив на футбол і вболівав за «Ворсклу», і звичайно ж я мріяв за неї грати. І так сталося, що моя мрія здійснилася. Я на рік перейшов у оренду до цього клубу з «Металургу». І як би парадоксально це не звучало, цей період став одним із найгірших в моїй кар'єрі.

Тоді «Ворсклу» тренував Микола Павлов, дуже своєрідний тренер. Команда тільки-но виграла Кубок України. Як часто говорив сам Павлов, це сталося завдяки Василю Сачку, який забив два голи у півфіналі «Металісту», і вирішальний гол у фіналі «Шахтарю». Павлов дуже поважав його і напевно був йому за це дуже вдячний, навіть коли той був не в кращій формі, він все одно грав. Напевно це було заслужено.

Треба віддати належне і самому Сачку, він був дуже непоганим нападником, який ніколи себе не щадив, і віддавав всі сили на полі. Що ж стосується мене, я відразу потрапив на зимові збори. Сказати що в «Ворсклі» були важкі тренування, це нічого не сказати. Навантаження були просто шаленими. Я, зчепивши зуби все терпів, намагаючись проявити себе, не пропустивши жодного дня зимових зборів. Все виконував на рівні, всі тести і нормативи. Але часто ловив себе на думці, навіщо потрібні ці перегони без м'яча, ми ж футболісти, а не легкоатлети.

Бігати для мене ніколи не було проблемою, я досить витривалий, адже пройшовши підготовку Костова, Каанена, Ковальця, Ященка я не розумів, чому футболісти повинні бігти щодня Царську стежку 7 км на божевільній швидкості, і чекав, коли нам вже дадуть м'яча. Але такі у Павлова методи роботи, і вони йому приносили результат. Найстрашнішими були навіть не важкі тренування. Протягом сезону вони вже стало легше. Шаленими були вимоги Павлова до власної ваги.

- Але ж у футболістів з цим не має бути проблем через постійні навантаження…

- Складно сказати, за якою формулою виводилися цифри, але мені встановлювали «-4 кг» від моєї ігрової ваги. Зважування було щодня перед вечірнім тренуванням, штраф за кожні зайві 100 грамів - 100 доларів. Щоб тримати таку вагу мені доводилося їсти тільки трохи ввечері на базі після тренування, і до наступного тренування. Майже добу, я нічого не їв. За той час я страшенно схуд, і, звичайно ж, особливо сил тренуватися не було. Не було сили в ногах, нічого.

Не знаю чому, але Павлову я так і не підійшов. Свого шансу в Полтаві так і не отримав, навіть, коли регулярно забивав за дубль. Тут я Миколу Петровича так і не зрозумів, адже мені здається кожен футболіст заслуговує хоча б на один шанс, а я в основному складі не зіграв навіть повного тайму. Уявіть, наскільки важко це переносити в рідному місті, коли всі твої друзі і знайомі ходять на футбол, і постійно запитують тебе, чому ти не граєш! А мені не було що відповісти. І ще більшим моїм здивуванням було те, що Павлов після закінчення річної оренди запропонував ще залишитися в Полтаві. Навіщо сидіти на заміні? Отримувати гроші, а не заробляти? Я завжди хотів грати у футбол, а не дивитися на нього з боку. У мене не було бажання залишатися. І я пішов.

- Чому не склалося у «Чорноморці»? Ви зіграли лише шість матчів у складі...

- Я так і не зміг на сто відсотків відновитися після травми, втратив швидкість. Тому після відновлення мені довелося починати все з початку і моя кар'єра за великим рахунком пішла під укіс. Був змушений змінювати клуби і тут були різні причини.

Немає сенсу про них зараз говорити. Пощастило опинитися в «Чорноморці» Романа Григорчука. Дуже сильний тренер і дуже складна людина. Дуже цікаві і інтенсивні тренування, але в той же час, постійний психологічний тиск від нього. Нічого не можу сказати, він давав мені кілька шансів себе проявити, а я ними не скористався. В цьому тільки моя провина, м'яч як зачарований не летів у ворота, але в той же час, кожну хвилину на полі я відчував, що не маю права на помилку. А якщо ти боїшся помилитися, ти обов'язково це зробиш. Напевно, в цьому і була причина.

Я просто така людина, коли відчуваю, що мені довіряють - це окрилює, а якщо навпаки, то почуваюся більш скутим. Після короткого терміну в Одесі довелося залишити команду. Але, чесно кажучи, я швидко забув про «Чорноморець», адже вже незабаром опинився в «Оболоні», яку тренував Сергій Ковалець. І це був ще один прекрасний момент моєї кар'єри.

- Один із ваших попередніх клубів «Гірник» з Кривого Рогу нещодавно зник з футбольної мапи України. Як відреагували на цю новину?

- На жаль, «Гірник» далеко не єдиний клуб, за який я грав і який зараз змушений грати на аматорському рівні. Алчевська «Сталь», донецький «Металург», «Титан» Армянськ, «Кримтеплиця»... Найбільше мені шкода донецький «Металург». Команда такого рівня не повинна йти безслідно. Що я можу сказати? Це все дуже сумно.

Зикають хороші команди, знижується загальний рівень чемпіонату. І в результаті ми повністю провалюємо Чемпіонат Європи. Напевно, потрібно вже щось змінювати в нашій країні, і перестати думати тільки про себе, а трохи подумати і про майбутнє, що залишиться після нас. Тому, що такими темпами розвитку футболу в Україні ми скоро під час жеребкування будемо в одному кошику з Ліхтенштейном. Я звичайно перебільшую, але, на жаль, все до цього йде. Та попри все хочеться вірити в краще. І сподіватися на те, що все колись налагодиться. І наш футбол радуватиме і вболівальників, і самих футболістів.

- Зараз, у «Кремні» ви у найдосвідченіший. Як почуваєтеся серед молоді?

- Чесно кажучи, мені навіть не віриться. Тільки-но згадував про свого першого тренера, а ви мене вже запитуєте з точки зору найдосвідченішого. Як швидко летить час! Напевно в цьому і полягає роль досвідчених футболістів, донести до молодих хлопців, щоб вони цінували кожну хвилину своєї футбольної кар'єри, кожне тренування, кожну гру. І своїми порадами допомогти їм стати краще.

- Як оцінюєте минулий сезон?

- Зрозуміло, для нашої команди вийшов неоднозначним і, напевно, не можна його вважати вдалим. Особливо після того, як ми дізналися, що до першої ліги виходить команда з шостого місця, від якої ми відстали лише на три очки. У не найкращому виступі нашої команди є багато причин. Минулого літа зібралася майже нова команда, багато молодих хлопців, потрібен був час, щоб зігратися. Гарні ігри чергувалися з провальними. Не було стабільності. Ми багато забивали, але й дуже багато пропускали. Арбітраж – це взагалі, окрема тема, адже в окремих матчах, на мій погляд, вони просто над нами знущалися. Але я не знімаю вини і з нас самих, ми могли виступити набагато краще. Сподіваюся наступний сезон стане для нас більш вдалим.

- Але вам вдалося стати другим бомбардиром в чемпіонаті з 17 м’ячами. Можна сказати, що особисто для вас сезон видався вдалим?

- Звичайно я радий, що зміг забити 17 м'ячів і до останнього туру тримав Сашу Бондаренка в напрузі. Він навіть уже пенальті почав бити (посміхається). Звичайно, я жартую. Він прекрасний нападник і заслужив звання кращого гравця, і бомбардира по праву. А за свої м’ячі я дякую своїм партнерам по команді, які мені допомагали їх забивати.

- Яка у Вас найбільша футбольна мрія?

- Хочеться, щоб в країні настав мир, тоді і в футболі все буде добре!


Коротка довідка:

Ігор Тимченко – вихованець полтавського футболу. Виступав у командах: «Електрон» Ромни, «Локомотив» Москва, «Сталь» Алчевськ, «Металург» Донецьк, «Закарпаття» Ужгород, «Ворскла», «Чорноморець», «Оболонь», «Кримтеплиця», «Полтава», «Титан» Армянськ, «Гірник» Кривий Ріг, «Десна», «Кремінь».

Народився: 16.01.1986 року у м. Полтава.

Перший тренер: Олексій Якович Вишневецький

Ігровий номер: 14

Амплуа: Нападник

Зріст: 1.96 м

Вага: 86 кг
 

Юрій Сєбов, ПФЛ України
Всього коментарів: 0
avatar
UA Football - новини українського футболу
(c) 2013 - 2017 Хостинг від uCoz
Счетчик PR-CY.Rank Счетчик тИЦ и PR